о з д і л 3 6 страница

Закон України «Про боротьбу з корупцією» (ст. 2 і п. «в» ст. 5) визначає категорії осіб, уповноважених здійснювати функції держави (державні службовці, депутати рад усіх рівнів) та заборону цим особам самостійно входити до складу виконавчих органів господарських товариств (крім випадків виконання державним службовцем функцій з управління акціями, що належать державі, та представляє інтереси держави в спостережній раді або ревізійній комісії АТ).

Порядок притягнення посадових осіб до майнової відповідальності передбачається ст. 41 (п. «є») Закону України «Про господарські товариства»: це відбувається за рішенням загальних зборів, що приймається простою більшістю голосів (ч. 2 ст. 42).

Однак закон залишає поза увагою питання про форму та обсяг такої відповідальності о з д і л 3 6 страница. Ці та інші прогалини певною мірою заповнюються актом рекомендаційного характеру – Положенням про відповідальність посадових осіб перед товариством та акціонерами ВАТ [231], що в цілому відповідає світовим стандартам, однак через свій рекомендаційний характер використовується в локальному регулюванні цього питання або неповністю, або цілком ігнорується через небажання посадових осіб (які в основному представляють власників значних пакетів акцій або відповідних часток у статутному капіталі товариства, від чиїх голосів залежить прийняття на загальних зборах відповідного рішення) дотримуватися передбачених цим Положенням обмежень1, обов’язків2, відповідальності3, можливість обмеження повноважень при вирішенні питань з ознаками заінтересованості1, необхідність оформлення відносин з товариством шляхом укладення відповідного договору з о з д і л 3 6 страница фіксацією в ньому не лише прав, а й обов’язків, обмежень (пункти 1.4–1.6).

Рекомендаційний акт ДКЦПФР з питань корпоративного управління [215] містить подібні (до вищезгаданих) положення щодо посадових осіб органів акціонерного товариства, які також набувають юридичної сили за умови їх включення до статуту та внутрішніх документів товариства.

Складність зазначеної проблеми пов’язана також з неоднозначністю правового статусу посадових осіб, від чого залежить питання обсягу їх відповідальності за завдану товариству шкоду при виконанні своїх обов’язків. Так, члени спостережної ради та голова ревізійної комісії обов’язково повинні бути акціонерами товариства, в той час як члени виконавчого органу можуть бути найманими працівниками, які не є учасниками о з д і л 3 6 страница товариства (власниками акцій АТ). Останнє означає, що, у разі завдання шкоди товариству під час виконання найманими працівниками – членами виконавчого органу своїх службових обов’язків (невиконання або неналежне виконання), будуть застосовуватися норми трудового законодавства про матеріальну відповідальність працівників1. Однак така відповідальність відрізняється від майнової за цивільним законодавством тим, що стягненню не підлягає упущена вигода, а відшкодовується лише пряма дійсна шкода (втрата або пошкодження майна, грошові витрати, зроблені товариством з вини працівника).

Результатом цього може бути прийняття рішення, що суперечить інтересам самого товариства, решти акціонерів, а також кредиторів АТ: майнова база АТ, якій завдано шкоду, не відновлюється, що негативно о з д і л 3 6 страница відбивається (прямо або опосредковано) на можливостях зазначених осіб.



Отже, питання майнової відповідальності посадових осіб АТ у зв’язку з їх суспільною вагою, зумовлену необхідністю захисту майнових інтересів товариства, більшості його учасників, кредиторів, держави, мають регулюватися на рівні закону і включати положення щодо:

– покладення обов’язків посадових осіб товариства лише на повністю дієздатних фізичних осіб, що не належать до вищеназваних категорій громадян, яким заборонено виконувати обов’язки посадових осіб господарського товариства за чинним законодавством;

– встановлення між посадовими особами органів товариства і АТ договірних відносин шляхом підписання контракту, який передбачав би обов’язки та встановлював обмеження для цих осіб;

– обов’язок посадових о з д і л 3 6 страница осіб органів товариства діяти в інтересах товариства та виконувати надані їм права та покладені на них обов’язки сумлінно і розсудливо;

– обов’язок зазначених осіб (незалежно від того, чи є вони найманими працівниками, чи акціонерами/учасниками) повністю відшкодувати заподіяну з їх вини (в результаті невиконання або неналежного виконання покладених на них обов’язків) товариству шкоду, включаючи й упущену вигоду;

– солідарну відповідальність членів колегіальних виборних органів, що голосували за прийняття рішення, реалізація якого спричинила шкоду товариству;

– позбавлення учасника/акціонера, що є посадовою особою товариства, права голосу під час прийняття загальними зборами рішення про притягнення його до майнової відповідальності;

– надання о з д і л 3 6 страница окремому учаснику/акціонеру права на пред’явлення позову в інтересах товариства про відшкодування завданих збитків до будь-якої особи (в тому числі до посадової особи органів товариства), з вини якої товариству завдано шкоду, якщо останнє ухиляється від подання такого позову;

– обмеження можливості акумулювання однією посадовою особою голосів акціонерів на підставі довіреності останніх – 1% голосуючих акцій1.

Правове становище учасників товариства також потребує вдосконалення з метою не лише забезпечення їх індивідуальних корпоративних інтересів, а й загального інтересу товариства та законних інтересів усіх осіб, що, вступаючи у відносини з товариством, покладаються на сумлінність посадових осіб чи уповноважених учасників товариства, а також на о з д і л 3 6 страница його майнову базу. Відтак правові механізми, що мають застосовуватися при цьому, також є універсальними за своїм спрямуванням.

Учасники корпоративних відносин повинні володіти відповідною правосуб’єктністю. Однак цивілістичного підходу до цього питання (наявність у суб’єкта правоздатності та дієздатності) в даному випадку недостатньо. Має значення рольова функція (засновник, учасник товариства, акціонер, посадова особа), вид товариства (об’єднання капіталів чи персональні об’єднання), форма товариства (АТ, ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ), характер та види основної або виключної діяльності товариства (біржова, депозитарна, банківська, спільне інвестування, страхування та ін.).

Засновники будь-якого виду і форми товариства мають володіти як загальною правосуб’єктністю (повна право- і о з д і л 3 6 страница дієздатність, що необхідно для укладення засновницького договору або договору товариства), так і у визначених законом випадках – спеціальною (наявність, наприклад, у засновників фондової біржі статусу зареєстрованого торговця цінними паперами [16 – Ч. 2 ст. 33]). Інша справа – з учасниками товариства. Відсутність обов’язку персональної участі в об’єднаннях капіталів дозволяє допускати до участі в них (особливо в АТ) і недієздатних осіб1 (неповнолітніх, які набули статусу акціонера як спадкоємці, або хворих, погіршення стану здоров’я яких відбулося після набуття ними прав учасника товариства) за умови виконання ними (в особі їх опікунів, піклувальників, поручителів) майнового обов’язку. Вимоги до учасників персональних товариств залежить від їх о з д і л 3 6 страница виду.

Так, учасники, що мають право на ведення справ товариства та обов’язок повної додаткової відповідальності за зобов’язаннями товариства, повинні мати право- і дієздатність в повному обсязі, а об’єднання ними підприємницької діяльності в межах товариства зумовлює наявність у них відповідного статусу – суб’єкта підприємницької діяльності. Останнє є важливою гарантією не лише для товариства, а насамперед – кредиторів, інтереси яких гарантуються не лише сукупністю майна товариства та таких учасників, але й їх (учасників) сумлінним ставленням до ведення справ товариства. Якщо захист інтересів кредиторів та учасників об’єднань капіталів щодо сумлінності посадових осіб гарантується спеціальними вимогами до них [18 – Ч. 3 ст. 23], то в о з д і л 3 6 страница персональних об’єднаннях учасники, що несуть повну відповідальність, традиційно повинні мати статус зареєстрованого підприємця (комерсанта) [253 – Ст. 65; 272 – Ч. 4 ст. 66; 530 – С. 151-152; 531 – С. 128]. Вимоги ж до суб’єктів підприємницької діяльності [11 – Частини 3-5 ст. 1, ст. 4; 91 – Ч. 4 ст. 43; 146] значною мірої збігаються з вимогами до посадових осіб органів товариств-об’єднань капіталів, а порядок набуття статуса суб’єкта підприємницької діяльності (офіційна реєстрація відповідно до встановленого законом порядку) значною мірою гарантує значний ступінь ймовірності сумлінного ведення справ засновниками та учасниками персональних товариств з врахуванням законних інтересів інших осіб, держави, територіальної громади.

Саме із зазначених міркувань і з метою необхідності захисту корпоративних – загального та індивідуального – інтересів та інтересів кредиторів о з д і л 3 6 страница товариства в українське законодавство про господарські товариства слід послідовно (не лише в ГК [91 – Ч. 7 ст. 80] – як це вже зроблено, а й в ЦК та Закон “Про господарські товариства” [18]) запровадити норму, відповідно до якої учасниками повного товариства і повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності з відповідним оприлюдненням таких відомостей згідно із запропонованим в цій роботі порядком; втрата учасником з повною відповідальністю статусу суб’єкта підпрємницької діяльності має визнаватися підставою для виключення його зі складу товариства і сплати йому його частки.

Не приділяючи спеціальної уваги спірному характеру складного питання щодо змісту поняття о з д і л 3 6 страница «правового статусу учасника/акціонера товариства»1, приєднаємося до точки зору тих науковців, які в це поняття вкладають не лише сукупність прав, обов’язків, правових механізмів їх реалізації та захисту [1147; 1148], але й законні інтереси суб’єкта, що не трансформувалися в його права [1161 – C. 410-411].

Вищезгаданий класичний набір прав та обов’язків учасника будь-якого господарського товариства та окремих його форм/видів, що закріплюється Законом «Про господарські товариства», положеннями нових кодексів (ГК та ЦК) явно не забезпечує належної реалізації та захисту законних інтересів згаданих осіб, їх компромісного збалансування з метою досягнення оптимального стану господарського товариства та економіки країни як оточуючого середовища о з д і л 3 6 страница і одночасно системи вищого рівня щодо першого (товариства).

Так, право на участь у розподілі прибутку товариства послідовно не підкріплюються вищезгаданими гарантіями щодо збереження майнової бази останнього на певному рівні, а також обов’язком учасників повернути незаконно виплачені суми у разі, якщо рішення про розподіл прибутку виносилося ними (загальними зборами) свідомо з порушенням встановлених законом умов. Подібні положення передбачаються німецьким законодавством [289 – Параграфи 31, 32] і не суперечать рекомендаціям зарубіжних експертів для країн перехідної економіки [943 – Пункти 9, 10, 97-99] щодо недопущення розподілу коштів/майна товариства між його учасниками поза ліквідаційною процедурою1, що передбачає переважне право кредиторів товариства на задоволення своїх обгрунтованих вимог за рахунок його майна до реалізації учасниками о з д і л 3 6 страница свого права на участь у розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

Неврегульоване на рівні Закону питання щодо реалізації акціонерами переважного права на придбання акцій додаткових емісій в межах своїх часток у статутному фонді [18 – Ч. 3 ст. 38] знайшло вирішення на практиці шляхом встановлення двох строків підписки: перший/спеціальний (в межах перших 2–4 тижнів) – для реалізації акціонерами свого права і другий/загальний – після завершення спеціального і до закінчення встановленого умовами підписки загального строку – для відкритої підписки усіх бажаючих осіб2. Подібне положення закріплено в урядовому проекті Закону «Про акціонерні товариства» [1016 – Cт. ].

Право на участь в управлінні справами, попри його закріплення в о з д і л 3 6 страница загальній частині Закону «Про господарські товариства» (ст. 10), належить не всім учасникам, і його обсяг також може бути різним. Насамперед це залежить від виду та форми товариства, наявності чи відсутності в ньому різних категорій учасників з відмінним правовим статусом.

В об’єднаннях капіталів право участі в управлінні справами товариства реалізується через низку прав: участі в загальних зборах товариства з правом вирішального або дорадчого голосу; бути обраним в органи товариства; вимагати включення до порядку денного загальних зборів додаткових питань; вимагати скликання загальних зборів та проведення позачергових ревізій; контролювати реєстрацію учасників загальних зборів. Однак зазначені права належать не всім учасникам. Так о з д і л 3 6 страница, власники привілейованих акцій зазвичай позбавляються права участі в управлінні (якщо інше не передбачено статутом АТ) як своєрідне врівноваження наданого їм привілею у формі отримання фіксованих дивідендів, розмір яких безпосередньо не залежить від розміру отриманого прибутку [16 – Ч. 6 ст. 4].

Рівночасно невиконання товариством обов’язку щодо сплати таких дивідендів (твердих відсотків), зміни їх розміру чи конвертації привілейованих акцій в прості має компенсуватися наданням власникам привілейованих акцій права участі в голосуванні з усіх питань (в першому випадку) або з питань, що зачіпають інтереси таких акціонерів, а також право вносити свої пропозиції щодо корегування порядку денного загальних зборів. Відсутність подібних положень у чинному законодавстві свідчить про о з д і л 3 6 страница одну з його вад, що має бути ліквідована з врахуванням добре апробованого зарубіжного досвіду [943 – П. 68; 288 – Ч. 2 параграфа 140, параграф 141; 274 – Ч. 1 ст. 49, частини 4, 5 ст. 32].

Частина прав (швидше – привілеїв) надається кваліфікованій меншості (тобто учасникам/дрібним акціонерам, які володіють певною кількістю голосів). Це стосується: права на обов’язкове включення до порядку денного загальних зборів внесених такою меншістю питань [18 – Ч. 2 ст. 43]; права вимагати скликання позачергових зборів з будь-якого приводу, а у разі невиконання протягом 20-денного терміну цієї вимоги, самостійно скликати такі збори [18 – Ч. 4 ст. 45]; право вимагати проведення позачергових перевірок фінансово-господарської діяльності виконавчого органу товариства [18 – Ч. 4 ст. 49]; право здійснювати контроль за реєстрацією акціонерів, що о з д і л 3 6 страница прибули для участі в загальних зборах [18 – Ч. 4 ст. 41].

Однак привілеї меншості для об’єднань капіталів не уніфіковані і стосуються не стільки меншості, як власників значної кількості акцій (значного розміру частки). В АТ привілеями кваліфікованої меншості вітчизняний закон наділив акціонерів, які в сукупності володіють понад 10% голосів [18 – Ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 43, ч. 4 ст. 45, ч. 4 ст. 49], а в ТОВ і ТДВ – понад 20% [18 – Ч. 3 ст. 61], що значно вище від межі, встановленої російським законодавством дореволюційного періоду [254 – С. 41] та сучасних країн традиційно розвинених ринкових відносин [288 – Параграф 122; 289 – Параграф 50] – понад 5% в АТ і понад 10% в ТОВ і ТДВ. Відсутність уніфікації прав меншості в більшості випадків виправдана наявністю о з д і л 3 6 страница в ТОВ і ТДВ персональних рис, що обумовило надання не кваліфікованій, а будь-якій меншості (в т. ч. і окремому учасникові незалежно від розміру його частки) кількох прав: вимагати розгляду певного питання на зборах за умови його вчасного (не пізніше 25 днів до початку зборів) внесення [18 – Ч. 3 ст. 60], вимагати перевірки діяльності виконавчого органу товариства [18 – Ч. 2 ст. 63].

Право на участь в управлінні справами товариства в об’єднаннях капіталів не відповідає можливостям учасників щодо цього. Принцип участі в голосуванні на загальних зборах, відповідно до якого кожен учасник має кількість голосів, пропорційну його частці у статутному фонді (кількості голосуючих акцій), фактично о з д і л 3 6 страница закріплює нерівність учасників щодо їх впливу на товариство. Важливим, але проігнорованим вітчизняним законодавством, способом збільшення можливостей дрібних учасників є кумулятивне голосування, яке певною мірою збільшує їх можливості щодо обрання до складу виборних органів товариства бажаних для них осіб. Зазвичай таке голосування застосовується в акціонерному товаристві при обранні складу спостережної ради [299 – Ст. 7.28; 274 – Ч. 4 ст. 66; 943 – П. 118], однак може використовуватися і при обранні виконавчого органу та контрольно-ревізійної служби (внутрішнього аудиту) за умови, якщо законом така можливість буде передбачена, а статутом товариства – закріплена.

У персональних товариствах (повному та командитному) ведення справ товариства здійснюють учасники, що, об’єднуючи свою підприємницьку діяльність в межах товариства, несуть о з д і л 3 6 страница в повному обсязі додаткову відповідальність за його зобов’язаннями. При цьому рівність управлінських прав таких учасників не обумовлюється розмірами їх часток1, як це має місце в об’єднанні капіталів. Відсторонення учасника від ведення справ на користь інших учасників (учасника), за українським законодавством, може мати місце (як правило) за його згоди, що оформляється відповідними положеннями в установчому/засновницькому договорі (договорі товариства) та довіреністю [18 – Ст. 68; 92 – Ст. 121, 122] і в будь-який момент за його (відстороненого учасника) бажанням може бути скасоване з внесенням відповідних змін до згаданого договору і відомостей державної реєстрації [18 – Статті 4, 7, 67, 76 91 – Ч. 4 ст. 83]. У разі виникнення конфлікту між о з д і л 3 6 страница учасниками ПТ (повними учасниками КТ) з цього питання спір може бути переданий на розгляд суду, який вправі (за наявності достатніх підстав) прийняти рішення про відсторонення уповноваженого учасника від ведення справ товариства [92 – Ч. 2 ст. 122]).

За загальним правилом, що встановлюється і зарубіжним [287/2 – П. 2 параграфа 126; 272 – Абз. 4 п. 1 ст. 72, а також: 530 – С. 154–155], і українським законодавством [18 – Ч. 3 ст. 68; 92 – Ч. 1 ст. 122], кожен з учасників може діяти від імені товариства самостійно, якщо в засновницькому/установчому договорі не передбачено необхідності спільного прийняття ними рішень та реалізації останніх. Для рішень, що приймаються уповноваженими учасниками, за українським законодавством, зазвичай потрібна згода (одностайність) усіх таких учасників, що ускладнює прийняття рішення і відповідно о з д і л 3 6 страница – діяльність товариства.

Розробники ЦК врахували [92 – Ст. 121] зарубіжну практику (німецьку [287/2 – П. 2 параграфа 119], російську [272 – Ч. 1 ст. 71]) регулювання цього питання, що дозволяє в засновницькому/установчому договорі (договорі товариства) передбачити можливість прийняття рішень більшістю голосів уповноважених учасників, надаючи кожному учаснику право на один голос. Якщо частину підстав припинення повноважень учасника на ведення справ товариства вітчизняний законодавець врахував (відмова уповноваженого учасника від доручення, скасування доручення на вимогу хоча б одного з учасників, вихід або виключення учасника з товариства), то суттєвою прогалиною слід визнати відсутність у законі таких традиційних для персональних товариств (а головне – їх кредиторів) підстав, як заборона здійснення підприємницької діяльності, притягнення учасника о з д і л 3 6 страница до кримінальної відповідальності за скоєння корисливого злочину, що свідчить про його несумлінність і створює загрозу інтересам товариства, решти учасників, кредиторів, споживачів, державно-організованому суспільству. Зазначений недолік Закону «Про господарські товариства» безпосредньо пов’язаний з відсутністю в ньому (і в новому ЦК) такої важливої вимоги до учасників персональних товариств (крім вкладників коммандитного товариства), як наявність статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

У зв’язку з цим вдосконалення правового становища таких учасників з метою забезпечення цілого комплексу інтересів (загального та індивідуальних корпоративних, інтересів кредиторів, публічних інтересів) має здійснюватися за допомогою системи заходів: обов’язкової наявності у учасників (крім вкладників) стутусу суб’єкта підприємництва о з д і л 3 6 страница; визнання підставою для відсторонення учасника від управління справами позбавлення його статусу підприємця, в т.ч. заборону займатися тими видами діяльності, які здійснює товариство; оприлюднення відомостей про відсторонення учасника від ведення справ товариства в офіційних органах преси, визначених Господарським кодексом для публікації відомостей державної реєстрації; визнання укладених відстороненими учасниками угод недійсними, якщо останні були укладені після опублікування у визначених Господарським кодексом органах преси повідомлення про таке відсторонення; встановлення заборони звільнення або обмеження котрогось з учасників від відповідальності за зобов’язаннями товариства шляхом фіксації відповідних положень в засновницькому договорі (договорі товариства) чи угоді між учасниками під загрозою їх недійсності1 (що дозволить уникнути о з д і л 3 6 страница пов’язаних з відповідальністю конфліктів: а) між учасниками і товариством, б) між товариством та його кредиторами у разі надання котромусь з учасників особливого статусу щодо обсягу його відповідальності).

Правове становище вкладників (або командитистів – за традиційною термінологією [287/2 – Параграф 161; 272 – Ст. 82; 530 – С. 157]) комадитного товариства відрізняється своєрідністю (сплата вкладу без права на участь в управлінні, але переважне право на участь в розподілі прибутку товариства та його майна у разі ліквідації), що потребує і відповідного регулювання. Однак фіксація українським законодавством основних (вищеназваних ознак) вкладників не супроводжується відповідним регулюванням низки традиційно важливих питань (порядок внесення ними вкладів, включаючи строки1, відповідальність за їх порушення, що о з д і л 3 6 страница могла би бути встановлена за аналогією з відповідальністю учасників об’єднань капіталів – 10% річних від прострочених сум; заборона включати імена вкладників у фірмову назву товариства, оскільки це може ввести в оману контрагентів/кредиторів, і наслідки порушення такої заборони у формі покладення на такого вкладника прав, обов’язків, відповідальності повного учасника2; зміна правового статусу вкладника на повного учасника у разі уповноваження його (вкладника) на ведення справ товариства, що передбачено, наприклад, параграфом 148 Іспанського Торгового кодексу або параграфами 27 і 28 Французького Торгового кодексу [941 – C. 96]). Всі ці правові механіз­ми заслуговують запровадження в українське законодавство як такі, що забезпечуть захист інтересів і товариства, і його о з д і л 3 6 страница кредиторів.

Право на участь в управлінні справами товариства безпосередньо пов’язане з правом на інформацію про його діяльність, якою повинні володіти усі учасники незалежно від наявності в них права вирішального голосу чи права на ведення справ товариства. Майнова участь у товаристві (навіть за умови усунення від основних управлінських повноважень) зумовлює наявність у учасників права контролювати діяльність органів товариства або уповноважених учасників щодо управління майном товариства, створених за їх участю. Закріпивши право на інформацію для учасників всіх товариств [18 – П. “г” ст. 10] та певних їх видів [18 – Ч. 1 ст. 25, ч. 4 ст. 42, частини 1, 3 ст. 43, ст. 79; 92 – Ч. 3 ст. 121, ч. 2 ст. 137], український законодавець його певним чином о з д і л 3 6 страница обмежив в інтересах товариствах, заборонивши розголошення комерційної таємниці та конфіденційної інформації [18 – П. “в” ст. 11], що в сучасних умовах недостатньо і потребує доповнення на зразок зафіксованого в німецькому законодавстві традиційного положення щодо права товариства не надавати широко відому інфомацію (про складання балансу, ведення обліку) [288 – Ч. 3 параграфу 131], а також так звану інсайдерську інформацію [1061 – C. 6, 7, 17].

Оскільки індивідуальні корпоративні права несумлінними учасниками товариства можуть використовуватися на шкоду останньому, необхідність захисту загального корпоративного інтересу передбачає встановлення обмежень деяких прав за наявності певних умов. Так, вартими запровадження в законодавство про господарські товариства нашої країни є добре апробовані ще в дореволюційній Росії [255 – С. 105], за кордоном [288 – Параграф о з д і л 3 6 страница 136] і пропоновані (вітчизняними [446 – С. 127-128] та зарубіжними фахівцями [943 – П. 125], ФДМ України [232 – П. 6.4], такі обмеження прав учасників на користь товариства:

– брати участь у голосуванні з питань, щодо яких учасник має осо-
бисту зацікавленість (оцінки зроблених ним негрошових вкладів, виключення зі складу певного органу, затвердження звіту учасника, виключення його з товариства; затвердження привілеїв для засновників ВАТ; рішення про укладення між учасником і товариством угоди; про притягнення до відповідальності, звільнення з посади посадової особи (члена спостережної ради, правління або голови ревізійної комісії);

– вже згадані обмеження права на інформацію;

– обмеження щодо представництва інших акціонерів 10% голосуючих акцій, що, з одного боку, дозволило б одній о з д і л 3 6 страница особі (дрібному акціонеру) виступити від імені кваліфікованої меншості (зекономивши у такий спосіб кошти і час інших акціонерів), а з іншого – запобігти акумуляції в одних руках шляхом представництва контрольного або блокуючого пакета акцій з метою використання у власних.

Захисту інтересів кредиторів товариств-об’єднань капіталів має слугувати і процедури припинення товариства. Сучасне вітчизняне законодавство приділяє кредиторам замало уваги, про що свідчить незначний рівень публічності діяльності товариств, відсутність єдиного загальнодержавного органу масової інформації, в якому б публікувалися всі відомості комерційного характеру, що забезпечують так звану прозорість ринку (відомості державної реєстрації, річні звіти та баланси, повідомлення про проведення відкритої підписки о з д і л 3 6 страница на акції/облігації, оголошення, оголошення про загальні збори товариства, відомості про продаж на конкурентних засадах викуплених товариством акцій/частки вибувшого учасника1, гарантування відомим товариству кредиторам навіть за умови їх неявки протягом встановленого строку повної сплати боргу, крім того, такий строк має бути подовжений до 6 місяців для великих товариств/підприємств, що, з одного боку, стане значною гарантією інтересів кредиторів (насамперед, неявних, потенційних), так і стане своєрідним бар’єром для тих учасників товариств, які за рахунок добровільної ліквідації намагаються уникнути сплати частини (часом навіть більшої) боргів.

3.5. Доцільність та основні засади запровадження в Україні
господарського товариства однієї особи

Розвиток ринкових відносин, як вже зазначалося, супроводжувався о з д і л 3 6 страница пристосуванням старих організаційно-правових форм господарювання (повних і командитних товариств, кооперації) до ринку і віднайденням нових форм, більш адекватних ринковим відносинам,– акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, можливість створення яких в останні деятиліття пов’язується не лише з угодою кількох осіб – засновників товариства, а й з волевиявленням однієї особи як єдиного засновника та учасника товариства. Це так звані «товариства однієї особи» («one man compamy» – в США, «la societe unipersonelle» – у Франції, «Einmanngesellschadt» – у ФРН) [623 – C. 50; 768 – C. 18].

Подібні товариства можуть належати лише до об’єднань капіталів (акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю о з д і л 3 6 страница). Саме в цих видах товариств забезпечується обмеженість ризику, а в певних випадках – відповідальності учасників за результати діяльності товариства. Персональне товариство (повне або командитне) у складі однієї особи або взагалі є неможливим (в командитному товаристві обов’язкова наявність двох категорій учасників – повних товаришів і вкладників), або в його створенні немає сенсу (обсяг відповідальності єдиного учасника повного товариства за зобов’язаннями останнього був би аналогічним відповідальності індивідуального підприємця за результати здійснення ним підприємницької діяльності – усім своїм майном).

Ставлення до товариства однієї особи неоднозначне як у законодавця, так і у науковців. Рівночасно загальною тенденцією у більшості країн світу є визнання такого товариства, що о з д і л 3 6 страница відбувається одним з трьох способів: прямим (закріпленням у законі можливості створення товариства однієї особи1), непрямим (створення такого товариства формально забороняється, однак зосередження у одного учасника усіх паїв (часток, акцій) не вважається підставою для припинення товариства2), фактичним (у разі зосередження більшості часток участі у однієї особи, що дозволяють їй повністю контролювати товариство, не зважаючи на решту учасників) [768 – С. 19-20]. Правомірність існування такого різновиду товариств однієї особи, як державне акціонерне товариство (компанія), що широко і успішно застосовується як організаційно-правова форма державних підприємств [530 – C. 199-200; 531 – C. 173-174; 1203 – С. 52] в країнах розвинених ринкових відносин навіть не викликає сумніву [768 – C. 21]. Загальна тенденція схвалення компанії однієї особи о з д і л 3 6 страница знайшла відображення в дванадцятій директиві Європейського співтовариства про визнання державами-учасницями ЄС створеного однією особою товариства з обмеженою відповідальністю [269; 890 – C. 52].

Підкреслюючи, що компанія однієї особи не узгоджується з внутрішньою організацією товариства, яка служить інструментом погодження інтересів усіх учасників і гарантом захисту окремих їх груп [768 – C. 21], західні юристи все ж таки обгрунтовують можливість існування такої компанії, використовуючи для цього теорію фікції або її різновиду – теорії персоніфікованого майна [768 – C. 24; 497 – С. 94-95; 742 – С. 3], наявності якого досить для створення на його базі юридичної особи.

В Україні, як і в інших державах, що утворилися на теренах колишнього СРСР, також постає проблема визнання товариства однієї о з д і л 3 6 страница особи, однак її послідовне вирішення наштовхується на вже легалізовану форму унітарного, в т. ч. приватного підприємства, за яким майно на розсуд його власника і засновника може закріплюватися на одному з правових титулів майна, передбачених чинним законодавством для підприємства,– праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління. Більшість представників господарського права вважає, що такі підприємства (включаючи і підприємства-невласники) слід зберегти не лише в сфері публічної (державної і комунальної) власності, як це передбачено Цивільним кодексом РФ [272 – Статті 50, 113-115], а й в приватно-колективному секторі економіки [1024 – С. 95; 787 – С. 55; 844 – С. 21]1.


documentaepxyov.html
documentaepyfzd.html
documentaepynjl.html
documentaepyutt.html
documentaepzceb.html
Документ о з д і л 3 6 страница